Григорій Іванович Кучерук, повний кавалер ордена Слави, народився 1921 року. В той час у лісах біля його рідного села Вербка гриміли бої червоних загонів В.Примакова з підрозділами отамана Я.Гальчевського та С.Хмари-Харченка. Селяни були заручниками і в однієї, і в іншої сторони. А потім наступили, здавалось, мирні, але такі неспокійні часи. Всього довелося зазнати Григорію в дитячі та юнацькі роки.
Рано спізнав важку селянську працю, голод 1933 року, бачив умираючих земляків, навчався у місцевій семирічці. В 1940 році був призваний на службу до лав Червоної Армії. Служити довелось на радянсько-фінському кордоні.. Війна між СРСР та Фінляндією на той час уже закінчилась. Із країною «голубих озер» – Суомі Радянським Союзом було підписано мирний договір. Але підготовка до нового нападу на Фінляндію армії «першої в світі держави робітників і селян» розпочалася через півроку після підписання відповідних «мирних документів» 18 вересня 1940 року. Нарком оборони С.К.Тимошенко та начальник Генштабу К.О.Мерецков підписали документ № 103203 «Соображения по развертыванию Вооруженных Сил Красной
Армии на случай войны с Финляндией», згідно якого Фінляндія повинна стати придатком СРСР. Німеччина в цьому документі навіть не згадується: фіни в її союзниках не числились, військ вермахту на фінській території не було. Не зважаючи на це, планувався новий розгром фінської армії. На 25-й день операції радянське військове наступальне угрупування повинне було зайняти Хельсінкі, а на 45-й – вийти до Ботанічної протоки. 13 і 14 листопада 1940 року нарком зовнішніх зносин В.Молотов вів переговори в Берліні з Гітлером. Обговорювали і «фінське» питання. Окупація Фінляндії не входила в плани фюрера і він своєї згоди на це не дав. Проте підготовка СРСР до агресії йшла повним ходом. Біля фінського кордону були зосереджені танкові й механізовані колони, артилерійські частини Червоної Армії. Але напад Гітлера на Радянський Союз 22 червня 1941 року перемішав усі карти радянського керівництва.
Під ударами гітлерівських військ на очах розвалювалось угрупування Червоної Армії в Прибалтиці. Тріщав по швах Західний фронт. Тут би радянському керівництву слід було не давати наказу на вторгнення у Фінляндію, з якою було підписано відповідні міжнародні документи і уряд Суомі не збирався їх порушувати. Проте 25 червня радянські 203 бомбардувальники і 229 винищувачів перетнули повітряний простір північного сусіда і скинули сотні бомб на міста, заводи, залізничні станції та аеродроми. І це, не зважаючи на те, що ще 22 червня посол СРСР в Гельсінкі Павло Орлов заявляв, що радянський уряд буде поважати нейтралітет Фінляндії. «Бомбардування незахищених міст, вбивство мирних жителів – усе це … показало, яке насправді ставлення Радянського Союзу до Фінляндії», – заявив після бомбування прем’єр-міністр країни Юкко Рангель. А ввечері 25 червня фінський парламент зробив заяву про те, що Фінляндія знаходиться у стані війни з СРСР. Так розпочалась друга радянсько-фінська війна. Загарбницька з боку СРСР і в повному розумінні цього слова вітчизняна для Суомі. Це був безцінний подарунок Гітлеру. Своїм віроломством Сталін-компанія зробили нейтральну країну союзником нацистської Німеччини. Наказ про перехід фінського кордону Червоній Армії був даний в ніч з 1 на 2 липня 1941 року. Зустрівши жорстокий опір фінів, радянський наступ застопорився. А після того, як ударні сили з Північного фронту були перекинуті на прикриття Пскова і Ленінграда, фіни перейшли в наступ. До оборони радянські війська не були готові. Їх учили вести наступальну війну на чужій території і малою кров’ю. У районі Виборгу були оточені і розгромлені 43-я, 115-а і 123-я стрілецькі дивізії. Фіни взяли в полон 64188 радянських солдатів і офіцерів, захопили всю важку техніку 43-ї дивізії. Фіни на Карельському перешийку дійшли до кордонів 1939 року і зупинились. Іншими словами, повернули те, що їм належало. Правда, не на довго. Густав Маннергейм наказав своїм льотчикам не бомбити Ленінград, а ідею німецького фельдмаршала Кейтеля про спільний штурм міста Леніна наприкінці серпня 1941 року категорично відкинув. До речі, при нейтралітеті Фінляндії будь-яка блокада Ленінграда була б неможливою. Місто можна було б постачати по залізниці через Петрозаводськ-Сортовану. До того ж, союзники СРСР – США та Велика Британія – могли б платити фінам за поставки продовольства в Ленінград. І сьогодні зрозуміло, якою великою кров'ю заплатив радянський народ за авантюру під назвою друга радянсько-фінська війна. Через те офіційні радянські історики соромливо замовчували її як факт ї ховали в загальній назві "Велика Вітчизняна"…
Вже в середині липня частина, в якій служив рядовий Григорій Кучерук, відбила не одну атаку ворожої піхоти. В одній із таких атак Кучерук отримав легке поранення. Лікувався в польовому госпіталі. Наш земляк відзначався неабиякою хоробрістю і безстрашністю. За наказом вищого командування проводив розвідку передової, наносив накарту вогневі точки противника, які потім знищувались артилерійським вогнем червоноармійських частин, брав участь у рейдах по тилах противника.
Блокада поставила жителів Ленінграда та його оборонців у надзвичайно складне, вірніше трагічне становище. Артилерійський обстріл міста тривав іноді по 18 годин на добу. Тільки у вересні 1941 року гітлерівці випустили на місто 5300 снарядів, у жовтні – 7590, а в листопаді – 11230. Та найбільшим випробуванням для всіх став голод. В блокованому Ленінграді зали- шилось 2 мільйони 544 тисячі жителів, у тому числі 400 тисяч дітей. Запасів продовольства, опісля того, як ворог знищив із повітря Бадаєвські склади, залишилось на кілька тижнів. Ленінград завжди забезпечувався з «коліс», тобто яке продовольство постачалось залізницею і морем, те одразу використовувалось. Стратегічних великих запасів продовольства у Ленінграді ніколи не було. Так, на два-три тижні. Вже в листопаді сорок першого року мінімальна порція для робітників промислових підприємств становила 250 грамів хліба на добу, а службовцям і дітям – 125 грамів. Але що це був за хліб? Хлібом його можна назвати хіба що умовно. Порепаний, буро-зеленого кольору. Форми для випікання хліба змащувались не жирами, яких не було, а машинним маслом-соляркою. Борошно часто було прілим. У кращі дні його частка в хлібі не перевищувала 50%, а в гірші – зменшувалась до 7-10%. В хід йшли всілякі сурогати. Чого тільки не кидали в тісто! Тирси йшло не менше 10%. Частка паперової потерухи 164 інколи доходила до 25%, висівок і макухи – до 10%.. А то ще добавляли деревну кору і хвою. Їх частка в хлібі іноді досягала більше половини загальної маси. Про блокадний хліб геніально написала поетичні рядки ленінградська поетеса Ольга Бергольц, яка була серед тих, хто пережив першу блокадну зиму:
…О, ночное высокое небо,
дрожь земли, обвал невдалеке,
бедный ленинградский ломтик хлеба –
он почти не весил на руке…
Голодні жителі міста на Неві додавали до «хліба» трохи їстівної глини, яку добували на торфових родовищах. З неї робили «затірку». Варили нарізану шкіру з ременів, сумок і портфелів. Вищипували траву і листя з-під снігу, знищували і вживали в їжу котів, собак, різноманітних гризунів. До того ж перша блокадна зима виявилась напрочуд морозною, часто стовпчик термометра опускався нижче –30 градусів. Не було палива. Зупинився транспорт. Вулиці вкрилися метровим шаром снігу. Замерз водогін. Воду черпали з Неви. Покійників хоронили на Піскаровському кладовищі в братських могилах. За 15 лютого 1942 року на кладовище доставили 8542 покійника, 19 лютого – 5569, 20 лютого – 10043... Органами НКВС, міліція та прокуратура фіксували все більше випадків людоїдства і трупоїдства серед жителів Ленінграда. За даними Управління НКВС по Ленінградській області за вживання людського м’яса у їжу в грудні 1941 року було заарештовано 43 людини, в січні 1942 – 366 чоловік, в лютому 1942 – 612; в березні 1942 – 399; в квітні 1942 – 300; в травні 1942 – 326; в червні – 56 чоловік.
Незважаючи на холод, голод, нестачу сировини, палива, електроенергії в другій половині 1941 року випуск боєприпасів у Ленінграді в порівнянні з першою збільшився в 10 разів. До кінця 1941 року заводи міста Леніна дали фронту 713 танків, 480 бронеавтомобілів, 58 бронепоїздів, 2405 полкових і 648 протитанкових гармат, 9977 мінометів. І це при тому, що на заводах і фабриках міста з кожних 100 робітників 80 були представницями прекрасної статі – жінками. Працювали в холодних цехах, руки примерзали до металу. Перед смертю робітник Кіровського заводу М.Балясніков записав у своєму щоденнику: «Не возьмут нас немцы, не сломят! Ни голодом, ни холодом, ни обстрелом. Умрем, но не пустим врага сюда».
Операцію по деблокуванню Ленінграда під назвою «Іскра» Червона Армія змогла розпочати тільки 12 січня 1943 року після розгортання загального наступу радянських військ, який став можливим після завершення розгрому гітлерівців під Сталінградом.
Перед радянськими частинами ставилось конкретне завдання: прорвати німецьку оборону в районі Шліссельбургзько-Синявінського виступу, який був утворений у вересні 1941 року. Німці перетворили цю ділянку фронту в потужний Укріпрайон із розгалуженою частиною інженерних споруд, протитанковими і протипіхотними перешкодами. Кожен кілометр фронту прострілювався 10-12 гарматами, 12 станковими і 20-22 ручними кулеметами, 75 автоматами.
Задум радянського командування полягав у тому, щоб зустрічними ударами військ Ленінградського і Волховського фронтів у напрямку Синявіно прорвати оборону противника і зняти блокаду Ленінграда. 12 січня армії фронтів перейшли в наступ і вже 14 числа відстань між ними скоротилася з 15 кілометрів до 2. Але якою ціною давалось проходження цих кілометрів?
Почався наступ з лівого берега Неви. Ворожий, правий берег ощетинився стволами гармат, кулеметів, дивився на наступаючі війська бійницями дотів і дзотів, був «обмотаний» колючкою, гадюками стелилися по землі «спіралі Бруно», а ще до цього всього природно він був вищий від лівого. Все це означало одне – додаткові жертви зі сторони наступаючих. Спочатку в бій пішли штрафні роти і батальйони. На повний зріст, скинувши шинелі і куфайки, з примкнутими багнетами, з криком «А-а-а!». Просуваючись за наступаючим попереду валом артилерійського вогню, штрафники зробили перші «пробоїни» в обороні противника. Але всі вони так і залишились на льоду Неви, на колючому дроті, який рвали своїми тілами, у ворожих траншеях. Бійці-шліссельбуржці підтримували вогнем, атакуючими діями частини 86 стрілецької дивізії, які штурмували Шліссельбург. І знову вдарили радянські гармати, «заграли» залпи «Катюш», шугонули в небо тисячі мін.Передній край німців покрився тисячами вибухів. А потім команда: «Вперед! Давай, ребята! Пошли!». Команду подав заступник коменданта, капітан А.В.Строїлов, який очолив штурмовий батальйон, сформований з тих, хто залишився живим після попередніх атак. Він перший вискочив на бруствер, на ходу стріляючи з ППД, за ним ринули всі живі, в тому числі й легко поранені. Противник чинив шалений опір. Вогневі точки ворога були чудово обладнані, їх не змогли знищити ні артилерія, ні авіація. Але людина, солдат-піхотинець, не зважаючи на кілограми металу, випущені в неї зі всіх стволів, – може... може все...
Все закінчилось 18 січня 1943 року. В результаті кровопролитних боїв блокаду було прорвано в районі станції Подгорна, а від ворога повністю очистили Шліссенбург, весь південний берег Ладозького озера. Пробитий понад берегом коридор на 8-11 кілометрів відновив сухопутний зв’язок Ленінграда з країною. І в цю подію, в цей результат бойових дій Червоної Армії чималий внесок зробили Г.І.Кучерук та його бойові побратими. А потім за 17 діб (!!!) під безперервним артилерійським обстрілом ворога, атаками з повітря на березі Ладоги були прокладені авто – і залізничні магістралі. Німці перекинули на цю ділянку фронту свіжі сили – до 5 піхотних дивізій і велику кількість артилерійських стволів. Червоні частини припинили наступ, не розвинули успіху, а знову вкопувались у землю, готувались до оборони.
Проте величезні втрати частин Червоної Армії не були марними. Деблокація Ленінграда дала змогу не тільки покращити постачання міста, Ленінградського фронту, Балтійського флоту всім необхідним для життя і бойових дій, а й з’явилась реальна можливість підготувати остаточний розгром німецького війська під Ленінградом.
А «металевий» голос Юлія Левітана в січневі дні сорок третього розніс по всіх просторах радянської країни радісну звістку:
«В последний час. Успешное наступление наших войск в районе южнее Ладожского озера и прорыв блокады Ленинграда…
Наступление наших войск проходило в двух сторон. Прорвав долговременную полосу противника глубиной до 14 километров и форсировав реку Неву, наши войска в течении семи дней напряженных боев, преодолевая исключительно упорное сопротивление противника, заняли город Шлиссельбург, крупные укрепленные пункты Марьино, Дубровка, Липка… станцию Синявино и станцию Подгорная.
Таким образом, после семидневных боев войска Волховского и Ленинградского фронтов 18 января соединились и тем самым прорвали блокаду Ленинграда.
…По неполным данным нашими войсками взят в плен 1261 солдат и офицер…
На поле боя оставлено более 13000 трупов немецких солдат и офицеров…».
А скільки на ленінградській землі навіки залишилось воїнів Червоної Армії, скільки померло мирних жителів під час блокади Ленінграда, загинуло від бомбувань та артилерійських обстрілів? Точної цифри не може назвати ніхто, навіть у наш час...
Внесок Григорія Івановича Кучерука в оборону Ленінграда було оцінено медаллю «За оборону Ленінграда».
Після остаточного розгрому німців під Ленінградом шлях бойової частини Григорія Кучерука проліг через Нарву, Прибалтику до земель Східної Прусії. Він, як досвідчений воїн, командує взводом розвідників. Під час однієї з вилазок у тил противника, ввірена старшині Кучеруку бойова одиниця знищила штаб німецької дивізії, захопивши разом з тим у полон кількох вищих офіцерських чинів. Події відбувалися біля міста Рингу (Естонія) 25 серпня 1944 року. Група розвідників знищила 10 гітлерівців і взяла важливого «язика». За цей подвиг сержант Кучерук був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. За що ж удостоювались воїни Червоної Армії ордена Слави, який має три ступеня? В статуті цього ордена сказано: «Орденом Славы награждаются лица рядового и сержантского состава Красной Армии, а в авиации и лица, имеющие звание младшего лейтенанта, совершившие в боях за Советскую Родину славные подвиги храбрости, мужества и безстрашия...
Орденом Славы награждаются за то, что:
– ворвавшись первым в расположение противника, личной храбростью содействовали
успеху общего дела;
– в минуту опасности спас знамя своей части от захвата противника;
– из личного оружия меткой стрельбой уничтожил от 10 до 15 солдат и офицеров противника;
– презирая опасность, первым ворвался в дзот (дот, окоп или блиндаж) противника,
решительными действиями уничтожил его гарнизон;
– в результате личной разведки установил слабые места обороны противника и вывел наши войска в тыл врага;
– лично захватил в плен вражеского офицера;
– будучи ранен, после перевязки снова вернулся в строй;
– рискуя жизнью, спас в бою командира...» і т.д., і т.п.
Після чергового поранення, вже в Східній Прусії, розвідгрупа Г.Кучерука біля міста Інстенбург пробралась у глибокий тил противника, зачаївшись, спостерігала за пересуванням ворожої живої сили і техніки. Доповідали по рації дислокацію ворожих військ. Провели у засідці кілька діб і все, здавалось, буде добре. Своїх залишилось дочекатись через годину-другу. Але групу виявили, причому «розкрилися» самі ж розвідники. На них «наткнулась» військова частина вермахту, яка, перегрупувавшись, мала намір завдати наступаючим радянським військам контрудару. Старшина Г.Кучерук дав наказ усіма наявними засобами завдати якнайбільших втрат ворогу і зірвати його плани. Вдарили по ворожій піхоті з усіх видів стрілецької зброї.
Але сили були надто нерівні. До ворожих піхотинців приєдналась і бронетехніка. На позиції хлопців Кучерука посунули танкетка і бронетранспортер, притискаючи їх щільним вогнем з великокаліберних кулеметів до землі. Це кінець? Ні! Після відбиття атаки, коли один з розвідників з «фаустпатрона» підбив німецький бронетранспортер, ворог вирішив перегрупуватись і доки до розвідників не прибула підмога з фронту, знищити їх і бути готовим до відбиття атаки основних сил наступаючих червоних частин, і все-таки контратакувати їх. Вихід Кучеруком було знайдено. Смертельно ризикований, але іншого не було. Цей давав один шанс із тисячі вижити, вижити тоді, коли вистраждана й довгоочікувана Перемога була вже так близько. По рації Г.Кучерук викликає вогонь на себе, на свою групу. Зі свистом перших «ересів» розвідники втиснулись у землю. Стіна вибухів, здавалось, накрила все живе. Вгору полетіли шмаття ворожих тіл і техніки. Німці дременули врозтіч. Але осколки снарядів «косили» їх, як коса молоду траву, шматували їхні тіла. На жаль, і серед своїх були вбиті і поранені. За описані бої гвардії старшина Григорій Іванович Кучерук був удостоєний орденів Слави ІІ і ІІІ ступенів, але повним кавалером цієї солдатської нагороди не став. Тому подавши 1963 році відповідні документи в Президію Верховної Ради СРСР добився перенагородження – один з орденів Слави ІІІ ступеня поміняли на орден Слави І ступеня. Сталося це 23 березня 1963 року.
А бої на землях Східної Прусії тривали і після оголошення 9 травня 1945 року Днем Перемоги. Радянська Армія добивала рештки Східно-Померанського угрупування противника...
Повернувся старшина Григорій Кучерук у рідну Вербку 1946 року, віддавши службі в рядах Збройних сил шість років. Більше 25 працював у місцевому колгоспі імені Шевченка, а потім переїхав у м. Костянтинівку, що на Донеччині, де продовжував трудитись у місцевому індустріальному технікумі столяром. На жаль, вже немає в живих Героя з Героїв. Саме так – Героя з Героїв. Помер 3 серпня 1992 року. Бо такі воїни Вітчизни, як Григорій Іванович Кучерук, витримали нечуваний удар військової гітлерівської машини, яка поклала собі під ноги країни Європи, пережили втрату бойових друзів, холод, голод і знищили, розбили її на друзки. Віра і ненависть – ось що вело в бій Григорія Івановича та його побратимів. Віра в ідеали добра і справедливості, ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю грабувати, ґвалтувати, вбивати. Його потрібно було перемогти. І вони зробили це! Тому слава про них не згасне у віках і буде прикладом для наслідування наступним поколінням.
Список використаної літератури
1. Гордость и слава Подолии. – Львов: Каменяр, 1985. – 262 с.
2. Из когорты мужественных. – Львів: Каменяр, 1978. – 279 с.
3. Поділля У Великій Вітчизняній війні. – Львів: Каменяр, 1960. – 416 с.
4. Книга Пам’яті України. Хмельницька область. т. 6. – Хмельницький: Поділля. – 720 с.
5. Безсмертя. Книга Пам’яті України. – Київ: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті
України» – 944 c.
6. Балазин В., Соболева Н. Символы и награды СССР. – Москва: ОЛМА Медна Групп, 2010.
– 208 с.
7. Тронько П., Губко О. Розповідь про безсмертний подвиг. – Київ: Радянська школа. 1978.
– 320 с.
8. Подвиг їх безсмертний… Хмельницький, 2010. – 72 с.
9. Слободянюк П. та інш. Воєнне лихоліття на Поділлі (1941-1945 рр.) – Кам’янець-
Подільський: «Медобори 2006», 2007. – 312 с.
10. Борис Володимирів. Обпалені війною долі. – Хмельницький: Цюпак, 2009. – 416 с.
11. Слободянюк П.Я., Дорош Г.О. Місцеве самоврядування. – Хмельниччина: нариси міс-
цевих громад Летичівського району. – Хмельницький: Поділля, 2000. – 416 с.
12. Історія міст і сіл Української РСР, Хмельницька обл.. – К.: УРЕ, 1971. – 706 с.
13. Осликовская Е. Большие события в маленьком городе. Документальная повесть. – К.:
Молодь, 1978. – 221 с.
14. Савенко В. Він став Героєм у боях на Одері // Колгоспна правда. – 1988. – 9 травня.
15. Павлинська Т. На благо краю і держави // Летичівська газета. – 2002. – 28 вересня.
16. Цирульник П. Герой праці – військовий // Колгоспна правда. – 1988. – 23 лютого.
17. Добровольський А. Обратная сторона звезды // «МК» в Украине». – 2009. – 28 квітня.
18. Фаріон І. Герої справжні, герої липові // Високий замок. – 2010. – 24 лютого.
574 Володимир борисов. У полум’ї війни
19. Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь: – Москва: Воениздат,
т. 1, –
1988. – 911 с.
20. Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь: – Москва: Воениздат, т. 2 –
1988. – 863 с.
21. Нордштейн М. Спрятанная война // Имею право. – 2009. – 3 березня.
22. Сушко Л. Тропами разведчиков. – Київ: Освіта, 2005. – 250 с.
23. Книга скорботи України. Хмельницька область. т. 1 – Хмельницький: Поділля, 2003. –
792 с.
24. Гойхер В. Трагедія евреев Летичевского гетто. – 1999. – 46 с.
25. Пам’ятай Холокост! – Хмельницький: 2004. – 156 с.
26. «Лето 1941. Украина: документы и материалы. Хроника собитий». – К.: Изд-во «Украины».
– 1941. – 512 с.
27. «Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941-1945 рр.)»: Збірник документів і матеріалів/
Упоряд.: Абрамова В.Г., Вітряна В.Г., Гарнага І.В., Кириченко І.І., Фірштейн М.М. – Львів.
– 1969. – 416с.
28. «Подоляни в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)»: Збірник документів, мате-
ріалів і світлин/ Упоряд.: Байдич В.Г., Завальнюк О.М., Олійник Ю.В. та інш. – Кам’янець-
Подільський: Аксіома. – 2013. – 492с.
29. «Нацистський окупаційний режим на Хмельниччині.1941-1944»: Документи і матеріа-
ли./ Упоряд. М.Вавринчук, ред.Л.В.Баженов. – Кам’янець-Подільський: Оіюм. – 2009. –
576с.
30. «Проскурівсько-Чернівецька операція – видатна подія Другої світової війни»: Збірник
документів і матеріалів/ Упоряд.: Вавринчук В.Л. та інш. – Хмельницький. – 2009. – 385с.
31. Лисенко О.Є. та інш. Україна в Другій світовій війні: погляд у ХХІ століття. – Київ, «Ви-
давництво. Наукова думка: НАН України». т.1. – 2010. – 736с.
32. Лисенко О.Є. та інш. Україна в Другій світовій війні: погляд у ХХІ століття. – Київ, «Ви-
давництво. Наукова думка: НАН України». т.2. – 2010. – 944с.
Матеріали підготували: Борисов В.В.
Комп'ютерний набір: Кошелюк А.В.
Відповідальна за випуск: Дмухівська О.І.
Write a comment