Лютнева революція в Російській імперії почалася 10 березня 1917 року (за старим стилем) у Петрограді на 56-і роковини з дня смерті Тараса Шевченка. Головну роль y ній відіграли Лейб-гвардії Волинський полк (комплектований із Волинської та Київської губерній) та Лейб-гвардії Ізмайлівський полк (комплектований із Харківської, Курської та Воронезької губерній, в останніх двох тоді проживало українців більше, ніж росіян). Солдати-українці маніфестували. “Виходить, українство -цe не вигадка німців, - писали в ці дні російські газети, - а це якась сила”. По Лютневій революції в Петрограді з українських солдатів було сформовано 4 полки по 4 тисячі осіб (ім. І. Мазепи, ім. П. Орлика, ім. К. Гордієнка ім; Т. Шевченка), перед Ісакіївським собором вони склали присягу на вірність Україні й виїхали в Україну.
3вістка про зречення царя Миколи II від престолу і перехід влади до Тимчасового уряду дійшла до Києва 13 березня (надіслав телеграму про це член Державної думи Бубликов) і за кілька днів тут створили Виконавчий комітет, який мав діяти від імені Тимчасового уряду. Як i в Петрограді, паралельним органом влади, a заразом радикальним осередком настроїв лівих сил стала Київська рада робітничих і солдатських депутатів. Але на відміну від столиці, в Києві на арену вийшла третя дійова особа: 17 березня українці створили тут власну організацію - Центральну Раду. Її заснували помірковані ліберали з-поміж Товариства українських поступовців під проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова і Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою. Керівником Центральної Ради обрали Михайла Грушевського, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. Цю організацію зразу ж підтримали народні маси.
Уже через день - 19 березня, в Києві відкрився Український національний конгрес, на який зібралося 900 делегатів з усіє України. Конгрес обрав 150 своїх представників до Центральної Ради і затвердив Михайла Грушевського на посаді Голови. За соціальним станом найпалкіші прихильники Центральної Ради — це вчителі, нижче духовенство, дрібні чиновники, земські урядовці, молодші офіцери і заможні селяни. Не підтримали Центральну Раду не тільки російські консерватори (монархісти), а й помірковані – і ті, і ті побоювалися, що посилення політичної активності українців може привести до розвалу “єдиної і неподільної Росії”. Паралельно з цим у Києві створили Український Військовий Клюб імені гетьмана Полуботка, який започаткував створення українського війська, утворивши з українців у російській армії I Український Полк імені Богдана Хмельницького. Для ширшої роботи Клюбу створили організаційний комітет (увійшли в нього хорунжий Микола Міхновський, хорунжий Павленко, полковник Глинський), який з ініціативи Центральної Ради скликав І Український Військовий з’їзд (відбувся 5—8 травня), представляв він 1,5 млн українських вояків, прибуло 1 000 делегатів. На ньому створили Український Військовий Генеральний Комітет, що мав працювати з російським Генеральним Штабом, щоб не порушувалася боєздатність російської армії, бо ж ще тривала Перша Світова війна. На з’їзді виникла суперечність між
М. Міхновським і B. Винниченком, яким має бути українське військо, тож голови комітету не обрали (з'їзд вимагав обрати М. Міхновського), a згодом члени комітету обрали головою Симона Петлюру.
У першій половині червня, щоб оглянути свої національні сили, Центральна Рада скликала ІІ Військовий з'їзд (5—10 червня, 3 тисячі делегатів від 3 млн військових) та І Всеукраїнський Селянський з'їзд (10-15 червня, 2,5 тисяч делегатів). Прихильники Тимчасовою уряду в цей час зробили провокацію: начальник поліції Києва виступив із заявою, щоб населення було в спокої, бо влада вживає всіх заходів, щоб не допустити українців до захоплення влади в Києві. Військовий з'їзд вирував обуренням, зганяв ораторів, які закликали до спокою, всі були готові до повстання, але виступив С. Петлюра і заспокоїв усіх. Це дало можливість Центральній Раді 26 червня виголосити свій І Універсал, в якому проголошувалось: “Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків з Російською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям y своєму краї”. Незабаром ЦР оголосила про створення Генерального Секретаріату, який очолив B. Винниченко. Секретаріят взяв на себе відповідальність за управління Україною. Та навіть це помірковане рішення ЦР вкрай негативно сприйняли російські “демократи”. Так, Лідер кадетів у Державній думі Павло Мілюков заявив: “Я думаю, що, проголосивши Акт відокремлення, Рада допустилась великого злочину й зіпсувала своє майбутнє”, а лідер есерів Гоц висловив це дещо м'якше,: “Думаю, що українці допустилися великої помилки”, позицію лідера меншовиків Дана озвучила газета “Русская воля" від 28 червня I917 року: “Він бачить у тексті І Універсалу тенденції до “роздроблення” i виступає проти цього”.
Далеко гострішою була позиція інших “наших братів”. Заходи викликали лють росіян в Україні і в Тимчасового уряду, який у середині липня вислав до Києва делегацію на чолі з О.
Керенським. Та катастрофічний провал російською наступу в Галичині все ж змусив Тимчасовий уряд визнати Генеральний секретаріят за орган управління п'ятьма українськими губерніями (Київською,
Полтавською, Подільською, Волинською та Чернігівською). В наступному – ІІІ Універсал, ухвалений 20 листопада, проголосив автономію України в таких межах: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина,
Харківщина, Полтавщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), частини Курщини, Вороніжчини, Холмщини та інших суміжних територій. Отже, виконуючи волю українського народу, ЦР здійснила це історичне
рішення відповідно до “Декларації прав народів Росії” від 15 листопада 1917 року, проголошеній більшовиками після повалення Тимчасового уряду, в якій говорилося: народи Росії мають право “на
вільне самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави”. Процедура цього права була визначена Квітневою (сьомою) Всеросійською
конференцією РСДРП, за якою це питання вирішується референдумом або національною конституантою. Україна цього неухильно дотрималась: у листопаді 1917 року тут проведено вибори до Всеросійських
Установчих зборів, на яких соціал-демократи та українські есери отримали 50 % голосів (3,9 млн виборців), а більшовики лише 10 % (75,400 голосів) і російські есери 1,9 млн голосів. Спираючись нa
таку гігантську перевагу, ЦР 22 січня 1918 року своїм Четвертим Універсалом і проголосила Україну незалежною державою.
Та більшовикам навіть власні закони не указ, їм потрібний був український хліб, вугілля і все інше. Отож старанно замасковуючи свою імперську націленість, вони стали доводити всім, що насамперед слід глянути, чи відповідає незалежність інтересам центру, якщо ж ні, то це є ніщо інше як контрреволюція. Тож силою вирішили задушити Українську державу. Спершу вони підготували більшовицьке повстання, та 11 грудня збільшовизовані загони ІІ гвардійського корпусу, які вела на Київ Євгенія Бош, були роззброєні українським корпусом генерала Павла Скоропадського. Тоді більшовицький уряд вислав ЦР ультиматум, щоб вона дозволила легалізувати в Україні більшовицькі війська, коли ж та відповіла відмовою, він розпочав відкриту агресію. Війна оголошувалась “Маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”, вже 18 грудня 1917 року Раднарком протоколом N9 19 ухвалив: “Вважати Раду в стані війни з нами”. Для керівництва війною була створена комісія у складі Леніна, Троцького і Сталіна, а командувачем військами був призначений В. О. Антонов-Овсієнко. Наступного дня Главковерху М. В. Криленку в Ставку передано наказ: “Відповідь ЦР вважаємо недостатньою. Війна оголошена... відповідальність падає на Раду”. Так розпочалася агресія більшовицької Росії з законною владою в УНР, а фактично з незалежністю українського народу.
Наступали двома шляхами. Всередині УНР більшовики кинули клич: “Вся влада Радам!”, під тим претекстом, що ЦР не народна, а буржуазна, отож спішно стали створювати більшовицькі Ради з тим, щоб скликати I з'їзд Рад, на якому ЦР змушена буде передати владу Радам, тобто більшовицькому урядові. Вже в грудні українські більшовики зареєстрували 300 Рад і 17—18 грудня в Києві скликано їх з'їзд. Та виявилося, що на ньому із 300 Рад представлено лише 49 (13,6 %) більшовицьких, всі решта були проукраїнські. Тому з 1300 делегатів було лише 124 більшовики. Не дивно, що вони потерпіли фіаско, бо з'їзд висловив довіру ЦР і тим підтвердив волю українського народу. Однак більшовицькі делегати не підкорилася волі більшості, покинули з’їзд і переїхали в Харків, де вже були війська більшовицької Росії. Там у час відбувався з'їзд Рад Криворізько-Донецького басейнів, теж не правомочний, бо із 140 Рад, які там були, було представлено лише 46 (32,8 %). Відтак ті 77 делегатів з'єдналися із 124 із Києва і, проголосивши себе з'їздом Радянської України, оголосили владу Рад в Україні, створивши навіть маріонетковий уряд (Народний Секретаріат), який ніби і запросив більшовицькі війська в Україну, хоч ті вже до того вторглися в Україну Як згадував член “уряду” В. Затонський, усі вони трохи гумористично до себе ставилися, бо розуміли, що ніякий вони не уряд, що це звичайнісінький фарс.
Другий шлях, як бачимо, був військовий бо ще 9 грудня Раднарком більшовицької Росії оголосив Україну в стані облоги й зобов'язав місцеві гарнізони, а це 55 запасних піхотних полків,
“діяти... проти ворогів народу”. За наказом Леніна головнокомандувач усіма військами Росії більшовик Криленко розгорнув проти ЦР війська в складі трьох армій (першою командував колишній царський
підполковник М.О. Myравйов, що викрив себе найганебнішим чином). Агресори не погребували тут навіть найпідлішою брехнею: хоч ЦР ще 16 грудня видала наказ про дозвіл солдатам-великоросам із
Румунського та Південна-Західного фронтів (котрі були знесилені війною і рвалися додому) проходити територією України, більшовики їм сказали, що готові їх відпустити
та ЦР вас не пропускає! Отож проти ЦР виступили i вони. Ocкільки ж ЦР мала для свого захисту лише l0 тисяч гайдамаків, більшовицькі війська дуже швидко досягли успіху і на початку лютого I918
року вступили в Київ. Винні в цьому наші соціалістичні лідери, насамперед В.Винииченко, які не державу будували, а бавилися цим, як діти. Так, після розгрому більшовицького повстання на
“Арсеналі” і роззброєння 524-ї рязанської дружини, I-шої гірської батареї, важкого артилерійського дивізіону та інших
ворожих сил, їх не Те що не покарали, а посадили в потяги і відправили на Московщину!!! Під рев українськомовного “Інтернаціоналу” все гучніше лунають голоси, що армії нам не треба, бо ми ні на
кого не збираємося нападати, отож 60-тисячний корпус П. Скоропадського, який,. по cyті, щойно їх врятував, розпущено, а то ще може прилучитися до проголошення гетьманату... Напередодні вступу в
Київ Муравйов видав наказ по 1 і 2 армії: “Біть по церкв’ям і дворцам” і “нещадно знищувати в Києві всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. І потекли по столиці
річки української крові, бо “ворогами революції” були саме українці!!!
Отже, Україну від військ ЦР очистили не збройні сили так званого уряду Радянської України, а війська Радянської Росії, країни-агресора, країни-окупанта, порушивши всі норми міжнародного права. Однак ліквідувати державний суверенітет українського народу за оцим першим разом їм таки не вдалося: за Брестським мирним договором із німцями й австріяками Україну було визнано незалежною держаною, і окупант змушений був ретируватися. Та з цим він не змирився, пішов вдруге і втретє. Тих, що йшли втретє, Лев Троцький націлював так: “Ні на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли стане радянською, а Петлюра буде назавжди вибитий із пам'яті народу”. Саме у результаті третьої загарбницької війни наприкінці 1920 року йому вдалося окупувати українські землі остаточно.
Причини поразки Української Революції були різні, найстисліше і найчіткіше їх змалював безпосередній учасник тодішніх Визвольних Змагань поручик, а відтак один із найвідоміших Наших
поетів і мислителів,- Євген Маланюк: “Були величезні склади зброї, був багатий людський матеріал, була територія. Але ми програли Визвольну війну. Ми її майже не “грали” - ми не хотіли воювати.
Бог дав
нам єдину на землі країну: немає на світі такого ще підсоння, таких краєвидів, такої щедрості ґрунту, такого здоров'я роси... Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна
жити на дурничку, не можна довго існувати в “кредит”. Не можна існувати історично, тобто посідати землю, не виконуючи обов'язків, що їх земля покладає на насельників її.
Грушевський залишив 10 томів біблій де оспівував улюблені народні маси i пропагував ненависть до рідної влади ( в час Визвольних Змагань мріяв лише про
федерацію з Росією, а коли від поспів на Брестську мирову конференцію дізнався, що Україну німці і австріяки визнали незалежною - розплакався, бо не здійснилася його
бажання). Драгоманов підвів під те все “ідеологію”, а Винниченко скеровував енергію на статеві проблеми (був прихильником нудизму). Навіть ранній Петлюра був проти власного війська. Але ніхто з
того покоління не розповів “масам”, що таке Москва (що це відвічний наш ворог, який ніколи не змириться з нашою незалежністю. До речі, докладно цього не знали і ми, нинішні, “пояснив” нам це лише
Путін) ...за винятком одного Донцова.
Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю - “ми, хорунжі і поручики 1918-1919 рр. Бо ми мусіли “пазурами і зубами” робити те все, що війна вимагала. Але ми, бачачи, хто були ті міністри і ідеологи (а нині - депутати Верховної Ради прем'єри і президенти) відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми – з морального ледарства нашого - ми воліли в них вдивлятися як у справжніх людей і виконувати їх- отруєні рабством накази. Навіть Великий Василь Тютюнник винен (Є. Маланюк був його ад’ютантом), як винен і Юрко (теж Тютюнник). Винен і страшно Павло Скоропадський. Винен мазепинською запізнілістю своєю – Симон Петлюра, винна вся генерація, i винні в ній саме найкращі.
Чому про це згадуємо? Нащо це самобичування? Для того, що без усвідомлення всього цього- немає майбутнього”.
Чи не про сьогоднішній день нам говорить Євген Маланюк? Вдумайтеся, панове!
Список використаної літератури:
1.В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко «Братня» навала. Війна Росії проти України ХІІ-ХХІ ст. – Київ, 2016. – 248 с.
2.Солдатенко В.Ф. Проект «Україна». 2017-1920 рр. Постаті . – Кіровоград, 2013. – 511 с.
3. Антонов-Овсеенко А.А. Три войны России с Украиной – Харьков, 2016. – 346 с.
4.Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу: Іст. Есе-хроніки: У 4-х т.: Т.І: Рік 1917. – Х.: Прапор, 2008. – 560 с.
5.Проект «Україна». Галерея нальних героїв. – Харків, 2012. – 410 с.
6. 100 великих українців. – К.: Видавництво Арій, 2008. – 496 с.
7.В.Сергійчук Українська соборність Відродження українства в 1917-1920 роках – Київ, 1999. - 416 с.
8. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 рр. Спомини і роздуми, 2016. – 512 с.
9.Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921: Частина перша, друга, третя. – 1950-1952. –Дніпропетровськ, 2001. - 674 с.
10.М.Є.Горєлов, О.П.Моця, О.О.Рафільський Цивілізаційна історія України. – К. ТОВ УВПК «ЕксОб», - 2005 – 632 с.
Матеріали підготували: Борисов В.В.
Комп'ютерний набір: Кошелюк А.В.
Відповідальна за випуск: Дмухівська О.І.
Write a comment