27. April 2017

Історичними стежками рідного міста

Благословен Любов'ю і красою,

Летичеве, о рідний мій!

Ти постаєш, мов витязь таємничий,

Прекрасний в сонця мить і буревій.

Ніколи не старієш ти обличчям,

Летичеве, о рідний мій!

Містечко моє миле й мальовниче,

Історією славен образ твій.

Нескорений, незламний і величний,

Летичеве, о батьку, рідний мій!

Тебе ворожі зайди переймали,

Горів ти в полум’ї не раз.

Та люди із руїн тебе невтомно піднімали

І палко вірили у твій щасливий час.

Легенди озиваються віками,

Минуле і сучасне обнялись,

Летичів, любий, ти назавжди в серці,

Бо звідки у життя дороги почались.

Тут воля здобувалась працею і кров'ю,

Тут у майбутнє славний поступ твій.

Благословен любов'ю і красою,

Летичеве, о рідни мій!

Тетяна Павлинська

Історична довідка про місто Летичів

Місто Летичів є стародавнім поселенням. Археологічні знахідки свідчать про те, що тут жили люди в період трипільської культури і в наступні часи, зокрема, в добу бронзи. У 1958 р. О.Приходько дослідив поховання культури кулястих амфор у селі Завовк, де в кам'яній скрині знайдено кістяк, знаряддя праці початку ІІ тисячоліття до н.е. Населення доби бронзи знало розвинуті, як на ті часи, форми землеробства та при селищного скотарства. Ці господарські традиції простежуються і в наступну епоху – епоху раннього віку.

На території Летичівщини періоду ранньої Русі VII – VIII ст. простежено сліди неукріплених поселень, зокрема, в селі Щедрова (тепер передмістя Летичева) від території сільського кладовища, в східній частині села, і до гирла невеликого струмка,що впадає в Південний Буг. Летичів, Меджибіж та інші міста – фортеці стояли вздовж старого торгового шляху (сонячний шлях), що проходив з Києва на захід, до Львова і дальше (приблизно теперішня траса Львів – Київ). Вони утворювали захисний пояс від нападу ворогів, були центрами ремесла, культури, торгівлі. З кінця ХІІ ст. Летичів входить до Болохівського князівства. У 1238 р. Данило Галицький поширює свою владу на більшій частині Південно – Західної Русі, в тому числі й Пониззі (одна з назв Поділля), але дальшому розвитку князівства і його зміцненню завдало шкоди монголо-татарське нашестя.

Датою заснування Летичева вирішено вважати 1210 рік, але точної вказівки на це в історичних джерелах немає. Вперше селище згадується в історичних документах 1265 р. у зв’язку з розоренням його монголо-татарами. Захопивши край у 1362 р., литовські феодали Коріатовичі будують тут фортецю, яка, починаючи з 1411 р., згадується у різних документах.

У 1429 р. Летичів було віднесено до категорії міст. Під час війни шляхетської Польщі з феодальною Литвою в Летичеві та волості спалахнуло в 1431 р. антифеодальне повстання, яке було жорстоко придушене поміщиками.

Після загарбування Поділля польськими магнатами у 1434 році, Летичів стає повітовим центром Подільського воєводства. Спочатку місто з навколишньою територією увійшло до складу королівських володінь, а з кінця XVI століття стає власністю польських магнатів Потоцьких.

У 1466 р. прагнучи збільшити надходження до королівської казни, уряд надає Летичеву Магдебурзьке право. Незважаючи на це, королівські старости, а за ними і магнати, постійно порушували права міщан, нав’язували їм свою волю, примушували відробляти різні феодальні повинності. Все ж міщани юридично мали право обирати магістрат, організовуватися в цехи, братства. В XV – XVII ст. місто також захищало селян-втікачів від панів. Усе це сприяло припливу до міста навколишнього населення, розвитку торгівлі й ремесла.

З середини XV століття усі згадки про Летичів пов’язані з його пограбуванням, руйнуванням або спаленням кримськими татарами й турками. Особливого розорення місто зазнало у 1453, 1516, 1530, 1558 роках. За цей час місто неодноразово відбудовувалося й отримувало від польської влади цілий ряд привілеїв для свого відродження. З документів видно, що староста Подільський Феодор Бучацький утверджуючи Петра з Кельчинець війтом Летичева, звелів йому знову заснувати містечко. Це сталося 1464 р. Після чергового розорення польський король Сигізмунд Ш у 1537 р. відновив місту Магдебурзьке право, а також призначив три торги по понеділках і два ярмарки на Успіння Пресвятої Діви і Св. Катерини з метою відновлення попереднього квітучого стану міста. Ці права були підтверджені в 1549 р. королем Августом Сигізмундом ІІ, але Летичів невдовзі було розорено й спалено татарами. Тому Сигізмунд Август у 1558 р. змушений був звільнити населення міста від податків та інших повинностей на 10 років, що свідчить про те, що польська влада дбала про розвиток і захист Летичева.

Головним архітектурним пам’ятником у Летичеві став кам’яний костьол, побудований у 1546 р., який водночас був красивим палацом і найміцнішою фортецею. Костьол відомий не лише на Україні, а й за її межами завдяки чудотворному образу Пресвятої Діви Марії – Матері Божої Летичівської.

Поряд із значною роллю костьолу важливе місце в релігійному житті належало і православним приходам. У 1858 р. було закладено Свято-Успенський храм.

У наш час відновлено і Свято-Михайлівський храм, побудований у XVII століття на честь Святого архістратига Михаїла, якого вважали охоронцем нашого селища.

Порівняно з іншими містами Поділля, в Летичеві була міцна цехова організація. Вироби летичівських чинбарень, бондарів, гончарів, кравців у XV – XVIII ст. користувалися доброю славою, як на місцевих, так і на далеких ринках. Летичівський кушнірський цех мав великі права й переваги, щороку обираючи з особливими церемоніями нового цехмайстра, у якого зберігалися маленька дерев'яна ікона Спасителя, цеховий хоругв, дуже давні документи, написані латинською мовою.

Розвивалися і різноманітні промисли. В 1750-1770 рр. у Летичеві працювала далеко відома рудня по виплавці заліза. Поруч з нею діяла потужна кузня з великим молотом, що приводився в рух водою. На цьому підприємстві використовувалася праця кріпаків і вільно найманих працівників. Залізні вироби виготовлялись для господарства поміщика і продажу на ринку.

Основна робота була за селянами, які відбували повинності: гужову, мали ходити із старостою на війну, на сторожу в гаях, возити пошту, жінки – прясти і здавати пряжу на панський двір; власники вуликів здавали десятину, а від свиней – двадцяту голову; панщина була три дні на тиждень.

На летичівських землях добували камінь. У передмісті Летичева Завовку діяв цегляний завод селянина Дениса Горнового, що орендувався Мошком Вейнблатом.

Для особистого захисту від нападу кримських татар і селянсько-козацьких повстань магнати Потоцькі в кінці XVI століття (близько 1598 р.) споруджують на місці дерев'яної фортеці кам'яну. Залишки мурів та башт цієї будови збереглись до наших днів. На Поділі подібної немає, вона неповторна, виведена у вигляді корони і символізує міцність і повноту королівської влади.

Після спорудження фортеці, Летичів стає одним із значних торгівельно-промислових міст Поділля. Крім того, в місті зароджується Земський град, і в 1601 р. Річ Посполита вирішує відокремити Летичівський повіт від Кам'янецького, що й затверджується конституцією 1611 р. За польського короля Сигізмунда ІІІ Летичеву надається право обирати суддів по життєво, але таких, які б мали свої помістя в Летичівському повіті.

У люстрації за 1665 рік знову говориться про те, що Летичів ущент зруйнований, і немає надії на його відродження, так як місто розташоване на тракті, по якому проходять багато бажаючих поживитися за рахунок міщан і селян навколишніх сіл.

Через сто років люстратор показує, що місто відбудоване. Крім фортеці і кам’яних стін, які споруджені навколо неї, Летичів був обнесений земляними валами і міцним дубовим частоколом. Востаннє місто було розорене гайдамаками в 1777р. За даними люстрації 1789 року тут налічувалось 232 житлових будинки і ще 53 – у передмісті.

Населення Летичева поділяється на такі національні юрисдикції: руську (українську), російську, польську і єврейську. Євреї, як підприємливі люди, були орендарями, прикажчиками, розпорядниками панських маєтків, млинів, ставків, винокурень і навіть церкві. Вели євреї кагальний спосіб життя на чолі з равином, займалися здебільшого торгівельною та ремісничою справами, визискуючи корінне населення. Це загострювало українсько-єврейські стосунки.

Феодали посягали на права і свободи жителів, але населення міста було вільним і нерідко виступало на захист селян. У 1641 р. шляхтич Хотецький скаржився на міщан, які не хотіли віддати його підданих, що з усім майном утекли до міста.

Борючись проти соціального і національного гніту, міщани Летичева беруть участь у повстаннях народних мас XVII – XVIII століть. У липні 1648 р., коли з Меджибожа на Бар проходили полки Максима Кривоноса, до них приєдналося багато міщан Летичева і навколишніх сіл. Міщани і селяни Летичівської волості з наближенням військ Богдана Хмельницького восени 1653 р. прогнали поміщиків і королівських старост. Улітку 1655 р. Летичів визволили з-під гніту польських магнатів козацькі полки під проводом Богдана Хмельницького, допомогу яким надали війська російського боярина В.Бутурліна. Але вже взимку 1655-1656 рр. він знову був зайнятий загонами шляхтичів.

Після підписання Бучацького договору між поляками і турками, з 1672 р., Поділля на двадцять сім років потрапило під владу турецьких завойовників. Проводилося укріплення й відбудова оборонних споруд. У Меджибожі і Летичеві стояли невеликі військові загони. Міста фактично стали військовими таборами. За найменшу непокору турки вбивали місцевих жителів, руйнували будинки, спалювали села.

З 1699 р. Поділля повернулося до Польщі. Летичів знову став адміністративним центром Летичівського повіту Подільського воєводства. В місті розташувалися повітові канцелярії, тюрма і суд. Міські будівлі були в основному глиняними, покритими соломою. На їхньому фоні виділялися муровані будівлі: замок, захищений стіною, костьол домініканців, монастир єзуїтів, церкви і декілька великих, критих черепицею, єврейських будинків у центрі міста.

На початку XVIII ст. подоляни дізналися про проект знищення українського населення в краї. Він, начебто, був складений монахами-домініканцями і поданий королю. Пропонувалося подарувати всіх подолян татарам, а Поділля засилити слухняними кріпаками-католиками з Польщі. Почалися великі повстання, які історія йменує гайдамацькими.

В 1702 р. на Правобережній Україні відбувся виступ під проводом Семена Палія та Самійла Самуся. В Летичеві сформувалися загони повстанців з місцевого населення, які спільно з козаками виступали проти поміщиків та польської шляхти. У січні 1703 р. під Летичевом відбувся запеклий бій повстанців з королівськими військами. Повстанці під керівництвом Ф.Шпака захопили все Поділля, в тому числі й Летичівщину. В руках шляхти залишились Кам'янець-Подільський і Меджибіж. Згодом повстання було придушене польськими військам під командуванням польського гетьмана А.Синявського. Міщани Летичева у 1734 р. підтримали повстання селян і разом з ними громили поміщицькі маєтки. В 1734-1738 рр. тут діяли повстанські загони сотника Верлена, а в 1750р. летичівців допомогли козакам взяти місто і розправитися з поміщиками. Триває боротьба і в другій половині XVIII ст., зокрема, вона характеризується більшою організованістю, ніж у попередній період. У 1768 р. населення Летичева брало участь у повстанні І.Гонти та М.Залізняка, яке ще називали Коліївщиною.

Починаючи з другої половини XVIII ст., магнати перестають рахуватися з магістром. У 1792 р. міщани скаржаться на поміщика Чарторийського, який спалив на поташ ліси, що належали місту; наступного року вони скаржаться на поміщика Моркова, який захопив міські землі та ліси.

У 1793 р. Летичів у числі земель Поділля був возз'єднаний з Лівобережною Україною в складі Російської держави. Через два роки перетворюється в центр Летичівського повіту Подільського намісництва, а дворянство й духовенство міста складає присягу на вірність імператриці Катерині ІІ. З цього часу між Летичевом і Кам'янцем встановлюється постійний поштовий зв'язок. Місто Летичів у кінці XVIII ст. з трьох сторін оточували гарні, переважно дубові ліси. Лише з одного боку воно з’єднувалося з відкритим полем. Серед міста височіла фортеця, яку оточував неглибокий рів. Ліворуч від фортеці розташувалися будинки нижньоземського суду і повітового казначейства. Цю панораму доповнювали тюрма, костьол, дві церкви, синагога, і невеликий дерев'яний ряд, в якому зберігалися товари купців, котрі приїжджали на ярмарки.

Міщани займалися дрібною торгівлею, яка користувалася найбільшим попитом у місцевого населення. На ярмарки, що проводилися в грудні, з Меджибожа і Нового Костянтинова привозили сукно, мануфактуру, хутро, кожухи. На окремих ярмарках продавалося багато худоби. По неділях сюди постачали різні сільськогосподарські продукти, дрова, солома, овес, гончарний посуд.

У місті налічувалося 134 ремісники, в тому числі 22 шевці, 28 кравців, 10 ткачів, 6 ковалів, 6 теслярів, 5 гончарів, 10 пекарів, 4 мірошники. Винокурінням займалося 6 чоловік, шинкуванням – 28. Мали свої лавки 22 торговці. Решта міського населення займалися сільським господарством і випадковими заробітками.

Більша частина населення жила в безправ’ї та злиднях, але воно не мирилося зі своїм становищем. Скрізь вибухали повстання – селянин продовжували боротьбу проти кріпосництва.

Яскравою сторінкою залишився в історії періоду з 1813 по 1835 рр., коли Летичів перебував у центрі найбільш активних дій селянських повстань Поділля під проводом Устима Кармалюка.

Пам'ять про народного месника свято бережуть на Летичівщині. У 1966 р. було покладено надмогильну плиту і належно впорядковано його могилу.

Протягом 70-80-х рр.. проведено повну реконструкцію могили й споруджено надмогильний пам’ятник (скульптор О.Корнєв з Хмельницького). Одна з вулиць нашого міста названа ім'ям Устима Кармалюка.

Своєрідним символом Летичева став новий бронзований пам’ятник борцю за волю народу, який відкрили в центрі міста в 1974 р. (скульптор В.Зноба, архітектор І.Шмульсон).

Після входження Поділля до складу Росії, Летичів був включений у загальноросійський ринок. Це послужило його прискореному розвитку. Менш, ніж за сто років показники по місту зросли майже в два рази. В 1864 р. тут було 486 будинків, 80 лавок, 14 постоялих дворів. Проживало 4911 чоловік населення, в тому числі 1245 ремісників. У 1873 р. біля річки (теперішній автопарк) було споруджено Щедрівський цукровий завод. За сезон переробляв 1046244 пуди цукрових буряків, з яких виробляв 140800 пудів цукру-піску і 48 000 пудів патоки. Під час сезону цукроваріння тут працювали 360-370 місцевих жителів.

За переписом 1897 р. число житлових будинків у Летичеві зросло до 792, а проживало 8731 чол., включаючи населення села Залетичівка. В місті, як і раніше, проводилися ярмарки і базари, для їх потреб тут діяли 11 постоялих дворів, 2 трактири, 5 чайних. Вулиці міста освітлювали гасовими ліхтарями власних торгових підприємств і ремісничих промислів.

У 1897 році в садибі М.Моркова засвітилась перша електролампочка. Генератор працював від парової машини і видавав струм потужністю 110 Вт і 13 А. Дозвіл на це був виданий Технічно-будівельним комітетом Росії. В тому ж 1897 році було освітлено перше підприємство-водяний млин у Щедрові.

За даними статистики на початку ХХ ст. промисловість Летичева складалася з 35 підприємств, за числом робітників найбільшими з них вважалися пивоварний, цегельний заводи, кар’єр для добування бутового і вапняного каменю, тютюнова фабрика (побудована в 1898 р., щороку на ній 28 робітників переробляли до 900 пудів тютюну). Пізніше побудовано невелику цукроварню з двигуном у 12 кінських сил. Крім цього, діяли гільзова фабрика, миловарний і медоварний заводи, 3 млини. Підприємства міста були невеликі, але забезпечували роботою багатьох місцевих жителів.

У 1870 р. тут засноване двокласне міське училище, до цього часу при Свято-Успенському храмі існувала церковно-приходська школа для хлопчиків. У 1885 р. відкривається церковно-приходська Кирило-Мефодіївська школа, розташована в дерев'яному будинку, подарованому графом М.А.Морковим. А в 1898 р. відкрито церковно-приходську школу для дівчаток. На ці дві школи витрачалося 435 крб. У 1907 р. відкривається повітова гімназія, в 1909 році – чоловіча та жіноча гімназії. Крім цього, працювали однокласне училище та учительська семінарія. Проте лише 47% дітей шкільного віку навчались, понад 60% населення було неписьменним. При клубі-трактирі була відкрита бібліотека, яка нараховувала понад 700 книг та періодичних видань.

У 1913 р. в Летичівському повіті працювали: гімназія, двокласне училище, 10 однокласних народних училищ, 21 церковно-приходська школа.

На початку ХХ століття в місті були: приватний готель на вісім місць, постоялий двір, 10 їздових дворів, 14 трактирів, 9 пивних лавок, 2 церкви, костьол, синагога і єврейський молитовний будинок на 170 місць. Працювала земська лікарня на 20 ліжок: з медичного персоналу 3 лікарні, 12 фельдшерів та акушерів. Аптека належала приватним особам. Лікування й медична допомога проводилась лише за плату.

Не минули нашого міста і події революції 1905-1907 рр. У 1905 році в Летичеві організовується соціал-демократична група під назвою "Соціал-демократичний колектив", яка відіграла роль у встановленні зв’язку між організаціями РСДРП Кам'янця-Подільського, Києва, Проскурова, Жмеринки, Немирова та Меджибожа. Летичівська група вплинула на розвиток революційного руху на Щедрівській, Лознянській, Літинській та Війтовецькій цукроварнях, а також у селах Козачки, Рудня, Вербка…

Очолювані соціал-демократами трудящі Летичева провели мітинг солідарності з трудящими с. Новокостянтинів, які 27 листопада 1905 р. на сході селян і міщан містечка прийняли відозву з політичними вимогами. Вони закликали боротися за політичні права й передачу поміщицької землі у власність народу.

Надовго залишився в пам'яті людей квітень 1912 року, коли в Летичеві відбувся мітинг протесту проти кривавого злочину царизму на Ленських золотих копальнях. У місті почалися часті заворушення, і, для підтримання "загального порядку", як це відзначалось у документах, була введена сотня козаків.

Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. в Летичеві зосереджувалися тилові частини і збірні пункти військ Південно-західного фронту. Постійне трирічне перебування великої кількості військ, поголовна мобілізація на фронт чоловічого населення призвели до занепаду економіки міста, а особливо сільського господарства повіту.

Звістка про повалення самодержавства 27 лютого 1917 р., трудящі Летичева зустріли з радістю, вважаючи, що після цього припиниться війна. Скрізь відбулися мітинги, демонстрації, збори. Влада перейшла до так званого повітового виконавчого комітету громадських організацій, створеного з представників колишніх царських повітових установ. Головою виконкому обирається військовий лікар В.О.Белавін, але не згодний з політикою Тимчасового уряду, він переходить до більшовиків і очолює виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів.

На початку листопада 1917 р. влада в Летичеві фактично перебувала в руках Ради депутатів трудящих, хоча існували ще й повітові органи Тимчасового уряду. Делегати від Летичівської Ради брали участь у роботі першого Всеукраїнського з'їзду Рад, який проголосив радянську владу в Україні.

Протягом 1918 р. в Летичеві побували війська і Центральної Ради, й гетьманські частини П.Скоропадського, підтримувані австро-німецькими окупантами. Більшовики змушені були піти у підпілля. На початку листопада 1918 р. вони проголосили Летичівську радянську республіку, яка стала більшовицькою базою в північно-західній частині Поділля й проіснувала до січня 1919 р.

Про події тих далеких часів і роки своєї революційної юності розповіла на сторінках книги "Большие события в маленьком городе" наша землячка О.С.Осліковська.

Становлення та утвердження нових відносин у суспільстві забрали тисячі людських житів. Наша героїчна і трагічна історія закарбувала ім'я Якова Васильовича Гальчевського – вчителя, полковника армії Української Народної Республіки, організатора і керівника антибільшовицької повстанської боротьби на Поділлі 1920-1925 рр. за долю і волю України.

Закінчилась громадянська війна жителі Летичева приступили до мирної праці, взявшись за відбудову рідного міста. Розпочалося навчання дітей у школі. Налагодилася робота держапарату, промисловості, транспорту, сільського господарства, медичних закладів.

Для безпритульних дітей у Летичеві було організовано спеціальне дитяче містечко. В ньому перебувало понад 80 дітей, які прибули з районів Поволжжя, що постраждали від голоду 1921 року.

Із запровадженням нової економічної політики для того, щоб відбудувати промисловість і дати населенню необхідні товари, рада народного господарства передала в оренду більшість промислових підприємств Летичева й повіту кооперативним організаціям та артілям.

У 1923 р. Летичів став районним центром. Летичівський район сформована з частини Війтовецької і Сусловецької волостей Летичівського повіту. Тоді його територія сягала 0,5 тисячі квадратних кілометрів. Район, як і вся територія розформованого Летичівського повіту, увійшов до складу Проскурівського округу.

В грудні 1925 р. діяли вже всі підприємства місцевої промисловості, котрі були зупинені громадянською війною. В початковій та середній школах на той час працювало 14 учителів і навчалося 536 учнів. Працювали бібліотека з книжковим фондом у понад 1000 примірників, сільбуд, хата-читальня й пункт ліквідації неписьменності. Відновилася і розширилася сітка лікувальних закладів.

У 1926 році в Летичеві працювали два млини, тютюнова та гільзова фабрики, цегельний і пиво-медовий завод й мережа, кар’єр із добування вапняку, інші підприємства.

Чорною сторінкою, як в історії України, так і в історії нашого краю, став голод 1932-1933 рр., політичні репресії 1937-1938 рр.

Лише в наші дні пам'ять про жертви Голодомору була увічнена – біля кріпосної стіни в центрі міста зведено поминальний хрест.

Мирну працю летичівців перервала російсько-німецька війна. 17 липня 1941 р. Летичів захопили гітлерівські загарбники. З самого початку війни центр Летичева було перетворено на руїни. Неймовірних страждань зазнало населення міста під час німецької окупації. Фашистські кати замучили і розстріляли, повісити в Летичеві 2720 мирних жителів. На території костьолу окупанти влаштували табір для військовополонених. Створивши нелюдські умови існування для його мешканців, гітлерівці відправили на той світ більше 2-х тисяч чоловік. Спогади свідків тих часів збережено в одному з розділів книги С.Борзенка «Життя на війні» - «Костьол у Летичеві» та у виданні Бориса Воодимиріва «Обпалені війною долі».

Вшановуючи пам'ять жертв концтабору, в 1991 році було встановлено меморіальну дошку на фортечному мурі, а 2006 р. відкрито пам’ятний знак на могилі військовополонених на місцевому кладовищі.

Опір окупантам чинили учасники підпільної організації українських націоналістів, до якої входили Я.Заверуха, В.Мазур, О. Матвєєва, О.Бригида, В.Зубенко та інші. Патріоти розгромили приміщення поліції у Летичеві, підірвали машину з есесівцями на шляху Проскурів – Вінниця, поширювали листівки. В 1943 році підпілля було розгромлене. Його учасники загинули в Старокостянтинівському гестапо. А один із керівників В.Зубенко поліг смертю героя у бою з жандармами та поліцаями у с. Білецьке.

23 березня 1944 р. селище, а 25 березня 1944р. увесь район були звільнені від німецько-нацистських загарбників. Дорогою була ціна Перемоги. Не повернулись до своїх домівок 3712 летичівців. Після відступу гітлерівців залишились у руїнах 50% житлових будинків селища, зруйнований меблевий комбінат, цегельно-черепичний завод, електростанція, маслозавод, хлібопекарня, пошта, лікарня, бібліотека…

Близько двох тисяч воїнів наших земляків, за подвиги у Другій світовій війні нагороджені бойовими орденами і медалями, а шестеро удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Серед них уродженці Летичева – генерал-лейтенант М.С.Осліковський, підполковник Т.А.Коцюбинський, старшина М.А.Стецюк.

Із визволенням Летичівщини почалась відбудова народного господарства. В квітні 1944 р. в Летичеві почала працювати багатофахова артіль, було обладнано шевський, кравецький та слюсарний цехи. Відбудовувалась житлові будинки, виробничі будівлі й культурно-побутові споруди. В 50-70-ті роки в райцентрі було побудовано приміщення будинку побуту, рай універмагу, музичної школи, адмінбудинок райкому партії та районної ради, Летичівської середньої школи №1, сільгосптехніки, меблевої та швейної фабрик, заводи – комбікормовий, агрегатний, будівельних матеріалів, пресових вузлів, автопідприємство 22037, дитячий садок №1…

У 1982 році генерал-полковник інтендантської служби, родом із Покасівки, В.М.Дутов, був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

Юнаки з Летичева воювали в далекому Афганістані, виконуючи, як тоді вважалось, інтернаціональний обов’язок. І виконали його з честю і достоїнством. Назавжди залишаться в пам’яті летичівців Лисий Віктор Леонтійович та капітан Маринюк Олександр Григорович, які загинули на афганській землі. А їх бойові друзі повернулись додому для мирної праці на благо своїх родин і міста.

На 1 січня 2009 року в Летичеві проживало 10600 осіб, в т.ч. дітей дошкільного віку – 1897, дітей шкільного віку – 1490, громадян пенсійного віку – 3076 чоловік. Виборців – 8240 чол.

На території Летичівської селищної ради розташовано 30 промислових підприємств. Серед них ДП «Летичівське лісове господарство», ЗАТ«Летичівський райагробуд», ВАТ «Шляховик», ВАТ «Летичівське АТП-16842», ТОВ«Летичівська меблева фабрика», ТОВ«Термопласт», Летичівський РЕМ.

Основним сільськогосподарським підприємством на території містечка є ВАТ«Летичівське».

В Летичеві працює 126 магазинів, три ринки, 8 перукарень, 6 авторемонтних майстерень. Послугами телефонного зв’язку користуються 3094 абоненти, а ще до їх послуг 2103 радіоточки. До послуг жителів селища – Летичівська районна лікарня на 220 ліжок та ФАП у Щедрові. В них працюють 376 фахівців.

У Летичеві діють три загальноосвітні школи І-ІІІ ступенів, у яких навчається 1531 учень та працюють 173 педагоги і вихователі. Діє три дошкільних заклади, які відвідують 365 дітей, яких обслуговують 36 вихователів.

В останні десятиліття виконком Летичівської селищної ради очолювали В,І,Нагурний, Л,П,Безноско, В,П,Полюх, І,І,Тисячний, Л.Ф.Борисова. У 2015 році головою Летичівської ОТГ було обрано Ігора Тисячного. До складу об’єднаної територіальної громади входять 45 населених пунктів.

Історія нашого міста є частиною історії нашої Батьківщини. Кожен період життя людей сповнений драматизму, боротьби за кращу долю, і, водночас, насичений досягненням та злетами, планами та сподіваннями. Десятки летичівців взяли і беруть участь у неоголошеній російсько-українській війні на Донбасі. Віддали своє життя за долю і волю жителі містечка Л.Шірпал, Ю.Савіцький, А.Димінський. В Летичеві проживають батьки героя України Івана Зубкова, який родом із Деражнянщини. Незалежна Україна відроджує свою економіку, культуру, освіту. Український народ та жителі міста Летичева в тому числі мріють про щасливу, багату, незалежну країну і докладають усіх зусиль, щоб мрія стала реальністю.

Історія рідного краю в літературі та періодичних виданнях

(Бібліографічний список літератури)

1. Белінська З. Летичів у давнину (XVI-XVIII ст.) // Рад. Поділля. – 1971. – 12 січ.

2. Борисов В. Летичівщина у жовтні 1944-го // Летичів.газ. – 2002. – 26 жовт.

3. Володько І. Летичів (Звідки пішла назва) // Рад. Поділля.. – 1995. – 10 квіт.

4. Гуменюк С.К. Виступали партизани: про партизан і повстан. рух в Летичів. повіті в 1918 році: Хроніка рев. подій на Поділлі // Корчагінець. – 1978. – 24 серп.

5. Гуменюк С.К. Летичів (З історії рідного краю) // Рад. Поділля. – 1965. – 10,17 серп.

6. Гуменюк С.К. Летичів // Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К., 1971. – с.390-400.

7. Гуменюк С.К. Перші поселенці // Рад. Поділля. – 1985. – 5 січ.

8. Ксенченко К. Про герб і дату заснування Летичева // Летичів. Газ. – 1996 р. – 27 берез.

9. Летичів // Блокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энцеклопедический словар. – М., - 1986. – с.607-608 (Экономическая характеристика).

10. Летичев // Городские посиление в Российской империи: 5 т. СПб, 1984. – т. 4. – с.47-51.

11. Летичев // Сицинский Е. Труды Подольского ист. – стат. Комитета. Вып. 9, - Каменец-Подольский, 1901. – с.497-500.

12. Летичівське повстання 1918 р. // УРЕ 2-е вид. 1981.– с.133.

13. Летичів // УРЕ 2-ге вид. – т.6. – с.133.

14. Надольна Л.А., Андрощук Ф.А. Тобі розкаже сива давнина, як край наш жив, боровся, розвивавсь: (до 80-річчя утворення Летичівського району) // Летичів. газ. – 2003. – 27 верес.

15. Орловський М. Историко-статистическое описание города Летичева Подольской губернии // Подольские епарх. Ведомости. – 1984. - №14. – с.500-508.

16. Осликовская Е. Большие события в маленьком городе: док. повесть. – К.: Молодь, 1978. – 221 с.

17. Прусак М. Летичівщина на початку ХХ століття (нашої історії рядки) // Летичів. газ. – 1991. – 26 лют.

18. Севастьянова Т.Б. Передісторія заснування Летичева та походження його назви ( З IV тисячоліття до н.е. по XV – перша половина ХІХ століття) // Провінція. – 2007. – 3 трав.

19. Севастьянова Т.Б. Летичів за доби феодалізму ( XV - перша половина ХІХ століття) // Провінція. – 2007.– 24 трав.

20. Севастьянова Т.Б. Летичів за доби феодалізму ( XV - перша половина ХІХ століття) // Провінція. – 2007.– 31 трав.

21. Сис Т. Башта над Чорним шляхом: (З історії Летичів. фортеці) // Рад. Поділля. – 1968. – 15 груд.

22. Слободянюк І. Летичівщина в XІV – в першій половині XVІІ століття // Колг. правда. – 1990. – 23 жовт.

23. Слободянюк П.Я., Дорош Г.О. Місцеве самоврядування Хмельниччини: Нариси історії місцевих громад Летичівського району. Хмельницький: Поділля, 2003. – с.416.

24. Сторожук Я. Повстанський рух на Летичівщині на початку 20-х років ХХ століття // Летичів. газ. – 2002. – 14 верес.

25. Сухорукова О. З минулого Летичева //Летичів. газ.- 1996. – 13 лип.

26. Цирульник П., Прибитюк М. Летичівщина періоду Київської Русі // Колг. правда. – 1990. – 20 верес.

27. Шулевський Б. Геральдичні символи Летичева // Летичів. газ. – 1991. – 13 трав.