Туристичний потенціал
Летичівський район розташований у східній частині Хмельницької області на Волино-Подільській височині в лісостеповій агрокліматичній зоні. Територія району складає 95136 га, що становить 4,6% від території області. Водойми займають площу 4,2 тис.га. На території району протікають 5 річок. Найбільші з них – Південний Буг, Вовк та Бужок.
Районний центр розташований на відстані 51 км від м. Хмельницького по автомагістралі Львів-Кіровоград-Знам’янка.
Сприятливі природно-кліматичні умови, вигідне географічне розташування, попит на відпочинок, наявність багатьох історичних та культурних пам’яток обумовлюють великий туристичний потенціал Летичівського району.
На території району можна одержати послуги з тимчасового проживання в готельних комплексах, загальна кількість місць в яких становить близько 235.
Ласкаво просимо на Летичівщину!
Туристичні об’єкти Летичівщини
Історичні пам’ятки
Державний історико-культурний заповідник “Межибіж”
Давня історія Летичева
Пам’ятник та могила Устима Кармалюка
Козацькі могили
Релігійні пам’ятки
Свято-Преображенський жіночий монастир
Марківці – батьківщина Блаженнійшого митрополита Володимира
Санктуарій Летичівської Богородиці
Єврейський некрополь, де поховано засновника хасидизму Баал-Шем-Това
Городище літописного міста Кудина і храм в с.Свічна
Дерев'яний храм в с.Голенищеве
Місця відпочинку на природі
(зелений туризм)
Хутір Закіт та мальовнича природа Летичівщини
Кармалюкове крісло
Головчинецький кар’єр
ФГ “Рапан”
Історична пам’ятка Летичівщини
Пам’ятник та могила Устима Кармалюка
Легендарна постать Устима Кармалюка
Найбільш відомою постаттю в історії Летичева став подільський народний месник Устим Кармалюк. У 30-ті роки ХІХ століття містечко стало центром народного повстання проти дворянства і московської окупації під керівництвом Кармалюка.
Ім’я Устима Кармалюка стоїть поряд з ім’ям майже міфічного Олекси Довбуша. Він один з тих, хто заперечив думку про український народ, як народ інертний, пригнічений, не здатний до бунту. Ще за життя про нього складали легенди і пісні, а обсяг художніх творів про Кармалюка в десятки разів перевершує обсяг документальних джерел. Його повстанська діяльність тривала понад двадцять років і охопила не тільки територію Летичівщини і Подільську губернію, а й частину Київщини і Бессарабії.
Перегортаючи документальні сторінки його життєпису вражає нелюдська витримка українського повстанця і надзвичайна прихильність долі. В давнину таких людей називали характерниками, чародіями.
Легендарний Кармалюк народився 27 лютого 1787 року в селі Головчинці Літинського повіту в сім’ї кріпака. У віці сімнадцяти років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик Пігловський не міг пережити того, що його власний раб не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися Устима і віддав його на 25 років до царської армії. Устим, який не схотів коритись царській муштрі, утік з 4-го уланського полку в місті Кам’янець-Подільському. Однак незабаром він був спійманий і засуджений до 500 ударів пліттю. Після чого його направили до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк тікає з-під варти. А опинившись на волі формує і очолює повстанський загін селян, до якого приєднались втікачі з царської армії. З цього часу на Поділлі активізується селянський рух на чолі з Устимом Кармалюком. В різних подільських містах спалахують повстання.
Прості люди щиро любили Кармалюка і завжди давали йому притулок, харчі та іншу допомогу. Про його винахідливість, силу духу та витривалість ходять легенди. Народний герой шість разів утікав із заслання в Сибіру. Здолати його героїчний опір поневолювачам не вдавалося упродовж 22 років.
Народна пам’ять зберегла чимало легенд про мужнього месника. Переховуючись від переслідувань, він часто шукав притулку у лоні рідної природи. За легендою на Кармалюковому кріслі, що неподалік села Кудинка Летичівського району, народний месник збирав своїх побратимів на нараду, а вибоїна у скелі, котра нагадує крісло, слугувала йому “троном”.
В Старій фортеці в Кам’янці-Подільському є вежа, яка носить ім’я Кармалюка. В ній тричі тримали за гратами Устима Кармалюка. За переказами під час ув’язнення портрет героя написав художник-кріпак Василь Тропінін, власник якого отримав від імператриці Катерини ІІ маєтки в Подільській губернії. В скарбницю легенд та переказів про народного героя входить оповідка про те як Кармалюк з кам’янецької в’язниці втік.
Похмурого березневого ранку 1823 року біля брами Кам’янецького замку вишикувалася черга з “берлинів” – з усіх куточків Подільської губернії пані та панове приїхали подивитися на того, чиїм ім’ям лякали дітей у заможних родинах. Їхнім нічним жахом був закутий у кайдани невисокий, але кремезний чоловік з відкритим чолом і надто правильними, як для холопа, рисами обличчя. Було в погляді його синьо-сірих очей щось таке, від чого переймало подих прекрасної половини людства і ставали кілками в роті язики у вельмож. В’язень химерно посміхався у вуса, наче читаючи їхні думки: “Гадаєте, мене втримають ці стіни?”.
Відомо, що Кармалюк був в пошані серед селян, міщан, духовенства, а особливо серед жінок, які відвідували його у в’язниці з кошиками з харчами. А на згадку, чи як тоді казали “на незабудь”, дарували Кармалюку хусточки-носовички. За кілька днів тюремники уздріли камеру порожньою – за переказами він напустив на півтори сотні замкової залоги ману, а мотузку зв’язав з хустинок, що дарували йому на пам’ять шляхетні відвідувачки, за допомогою цієї мотузки і втік, спустившись з високої фортечної вежі.
На початку 1830-х років територія дії Кармалюка включала і Поділля, і Бессарабію, і навіть Київщину. Це стало серйозною проблемою на урядовому рівні. Для боротьби з повсталими російський уряд в листопаді 1833 року створив спеціальну Галузинецьку комісію.
Втім, загинув Устим від зради – в ніч на 10 жовтня 1835 року в селі Коричинці Шляхові (сьогодні Деражнянський район Хмельницької області) на подвір’ї своєї коханки. Саме там куля 18-річного шляхтича Рутковського знайшла Устима. Згідно з легендою в Устима Кармалюка стріляли гудзиком, а не кулею. Вважалося, що тільки так можна вбити чаклуна, яким всім здавався Кармалюк.
З метою залякування непокірних селян тіло Кармалюка довго возили по містах і селах. А поховали його саме в Летичеві на центральному міському цвинтарі. У 1974 році в центрі Летичева поряд з замковими мурами був встановлений 5-метровий пам’ятник Устиму Кармалюку – ідейно-свідомому проводиреві селянського повстання, який самим своїм існуванням підтверджував теорію класової боротьби. Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармалюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців, які здійснили понад тисячу виступів, а все відібране у панів майно роздавали бідноті. Звісно, народ ідеалізував Кармалюка, але попри все його дух як справедливого захисника знедолених житиме вічно.
Сьогодні пам’ятник та могила Устима Кармалюка в Летичеві – пам’ятки монументального мистецтва та історії, які внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Давня історія Летичева
За історичними даними Летичів – одне з найдавніших поселень Поділля. У ХІІ-ХІІІ ст. територія сучасного Летичева входила до складу Болохівської землі. Є всі підстави вважати, що містечко Летичів не змінювало назви з часів давньоруської держави.
Збереглася романтична легенда про князя Летичика, який відмовився від свого титулу та багатства заради коханої дівчини та заснував поселення на березі мальовничої річки під назвою Летичів.
Датою заснування Летичева прийнято вважати 1210 рік. Перші писемні згадки про Летичів датують 1265 роком, коли землі краю були розорені монголо-татарами. Захопивши у 1362 році край, литовські феодали будують у Летичеві фортецю, яка з 1411 року згадується в різних документах. З 1429 року Летичів віднесено до категорії міст.
Після загарбання Західного Поділля шляхетською Польщею (1434 р.) Летичів стає повітовим центром Подільського воєводства. У 1466 році королівський уряд надає Летичеву магдебурзьке право.
Розташування поселення було не дуже вдалим з військової точки зору порівняно з Кам’янцем або сусіднім Меджибожем. У XV-XVI ст. кримські татари і турки спалювали дерев’яний замок Летичева багато разів. Тому у 1579 році Ян Потоцький почав перебудову замку у кам’яну фортецю. Річка Вовк залила рів навколо замку, зробивши його однією з найкращих фортець тодішнього Поділля.
Після воз’єднання земель Поділля з лівобережною Україною в складі Російської держави з травня 1795 року Летичів стає повітовим містом Подільського намісництва, а з грудня 1796 року – Подільської губернії.
У 1796 році затверджується герб Летичева.
В кінці ХІХ ст. в Летичеві налічувалось 641 будинок, 80 лавок, 14 постоялих будинків, проживало 8731 чоловік населення.За даними статистики, в 1905 році промисловість Летичева складалася з 15 підприємств. За числом працюючих найбільшими вважалися: пивоварний завод, тютюнова фабрика, млин.
За реформою 1922-1925 років відбувся перехід 4-ступеневої (губернія-повіт-волость-село) до 3-ступеневої (округ-район-село) системи управління. Летичів стає районним центром.
У 1923 році у сучасних межах Летичівського району було створено Летичівський і Меджибізький райони.
У 1926 році в Летичеві працювали два млини, тютюнова і гільзові фабрики, цегельний і пиво-медовий завод, кар’єр з добування вапняка та інші підприємства.
Протягом перших п’ятирічок значно зросло виробництво промислової продукції. Її випуск у 1940 році збільшився у 40,9 раз порівняно з 1913 роком.
Після впертих боїв 17 липня 1941 року радянські війська залишили Летичів.
Німецько-фашистські окупанти вбили і замучили в Летичеві понад 7 тис. громадян. У концтаборі, влаштованому за мурами монастиря, вони закатували і вбили понад 2 тисячі полонених радянських солдат і офіцерів. На каторжні роботи було вивезено понад 2,5 тисячi юнаків і дівчат.
23 березня 1944 року війська 18-ї армії 1-го Українського фронту визволили смт Летичів. У березні 1944 року відновили діяльність райком КП(б) України та виконком районної Ради депутатів трудящих. Збитки, заподіяні гітлерівцями народному господарству Летичівщини становили 100 млн. крб. Не повернулися з війни до своїх домівок 3712 летичівців. За мужність і героїзм у боротьбі з фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни понад 400 летичівців відзначено державними нагородами. А п’ятеро уродженців краю удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.
У 1959 році до Летичівського району було приєднано Деражнянський, Старосинявський та Меджибізький райони.
У 1967 році Деражнянський і Старосинявський райони знову стали окремими районами.
До наших днів збереглися замкові стіни по периметру з трьох сторін та кругла вежа, що нагадує корону, яка знаходиться в центрі Летичева поблизу траси Вінниця–Хмельницький.
За замковими стінами ховаються монастир і костел Успіння Діви Марії. Колись він був відомим на все Поділля своєю чудотворною іконою (тепер ікона Летичівськой Богородиці зберігається в польському місті Любліні), а в костелі знаходиться копія чудотворної ікони, освячена Папою Бенедиктом XVI.
Також за замковими мурами розташована Михайлівська церква (XVII ст.). Храм був перебудований у 1836 році, тоді й втратив риси оборонної архітектури.
Серед церковного посуду в церкві знаходилась срібна позолочена Дарохранительниця з написом: “Вклад Благоверного Государя Наследника Цесаревича и Великого Князя Александра Александровича в соборний храм г.Летичева на вечное поминовение за упокой души Государя Цесаревича и Великого Князя Николая Александровича, 12 апреля 1865 года”.
В період колективізації та церковних гонінь в 1935 році перед Великим постом соборний Св. Михайлівський храм було закрито. Доля церковного майна невідома. Очевидці згадують, що все було пограбовано і спалено. З тих часів храм довгий час знаходився в спустошеному вигляді, а його приміщенням користувалися різні організації.
Сьогодні Св. Михайлівський храм відбудовано та відреставровано, систематично здійснюються Богослужіння.
Найбільш відомою постаттю в історії Летичева став подільський народний месник Устим Кармалюк. У 30-ті роки ХІХ століття містечко стало центром народного повстання проти дворянства і московської окупації під керівництвом Кармалюка. Пам’ятник народному герою стоїть у центрі Летичева поруч із вежею замку (1974 рік, архітектор В.Зноба). Могила Устима Кармалюка знаходиться на міському центральному цвинтарі.
